Старший стрілець Максим Петренко: «Настав день, коли я дійсно повірив, що помру саме тут і зараз. Це була перша танкова атака на сили АТО»

Максим — викладач інформатики, який добровільно пішов на фронт у 14-му році. Він був упевнений, що з війни живим не повернеться, але повернувся, переживши там моменти, які круто змінили його свідомість. "Цензору" колишній боєць Нацгвардії розповів, яких нових сенсів набуло його цивільне життя після війни.

Фото: Віка Ясинська

Об этом сообщает Москов постскриптум

Мене сходу призначили розвідником глибинної розвідки — і я уявив себе з накладними вусами десь у Ростові.

Я нерідко задумуюсь над тим, як так сталося, що людина далека від військової справи, сама шукала спосіб, як потрапити на війну.

У школі я був майже відмінником. Оскільки здоров’я було не дуже, я мав звільнення від фізкультури та статус "обмежено придатний" від військомату. Таких вчитель ДПЮ називав "інвалідами". Відповідно, на строкову службу мене не призивали. Все вказувало на те, що мені явно не на службу в армію. Але, що цікаво, коли все почалося, з усього класу пішло служити саме двоє людей, які були не придатні для цього. Один з них я.

Патріотом я себе відчував з 5 класу. Це все шкільна історія України та дідові розповіді про Голодомор і переслідування родини. Вже тоді сперечався з комуністами. Оскільки я з дитинства високий, мене сприймали майже на рівних, тому я міг собі дозволити вчити дорослих (сміється). Ще я з дитинства ненавидів Леніна. Мене малого лякали зображенням його голови на Шулявці. З малих літ я дуже любив День Незалежності. І коли ми у бабусі з дідусем копали картоплю в селі, я намагався викопати її раніше, щоб встигнути в Київ на свято. А ще за свої гроші купив Конституцію і збірку книг Чорновола.

Проте я ніколи не брав участі в якихось протистояннях. Коли у 2004 році були вибори президента, я просто слідкував за подіями. Якось прийшов в університет, а мені охоронець каже: "Чого ти сюди приперся? Зараз усі нормальні студенти на Майдані!" Я вирішив піти подивитися — і втягнувся в це діло. Можна сказати, з того моменту піднявся на інший патріотичний левел.

Я вивчився на програміста, працював за спеціальністю, плюс викладав у школі і в університеті. Проте з зовсім малими дітьми мені було досить важко, бо ти їм про предмет, а вони тобі, що я хочу до мами. І ти не знаєш, що з цим робити. А от зі старшими — навпаки. Вони дуже потребують поваги до себе, і не раз говорили мені, що від мене її відчувають. Виходить, що я буквально втік на війну від дітей (жартує). У мене була перерва у викладанні, а потім повернувся до цієї справи наприкінці 13 року, але тут – хоп і війна. Там не так страшно, як з дітьми.

У 2003 році я відчув, що війни з Росією нам не уникнути, бо слідкував в інтернеті за новинами щодо конфлікту навколо Тузли. Думав, що тільки б усе почалося не зараз, бо я не готовий іти воювати — ще дуже молодий. Давайте колись пізніше (сміється). І моє бажання справдилося – все трохи відклалося.

На Майдан 2014 року я приїжджав в усі яскраві моменти. Вже під кінець записався в "Самооборону". І коли пішли новини про те, що відбувається на сході, ми з іншими людьми з "Самооборони" розуміли, що теж там потрібні. Це був кінець березня, проте коли я прийшов до тих, хто вербує в "Нацгвардію", мені сказали: "Так ти ж непридатний? У нас таких не беруть – ти не підходиш!" Крім того, у них контракт на три роки, а я не хотів на таке підписуватися. Усі тоді думали, що війна закінчиться швидко, десь за пів року, а далі що робити? Зашлють мене охороняти якусь атомну станцію – і я нічого не зможу з цим вдіяти. Але один побратим розповів мені про резерв. Що там ми собі воюємо, а коли все закінчиться, нас відпустять. Потім ми раз на рік будемо збиратися, згадувати, як воювали, стріляти разом (сміється). Мене це зацікавило, правда, я боявся, що не візьмуть і тут. Але взяли. В перший батальйон я не встиг, потрапив у другий.

Місяць ми тренувалися в Нових Петрівцях. І там у моєї групи був один щасливий момент, коли на наші тренування приїхали журналісти. Добровольці на той момент — хайпова тема. А ми тренувалися за принципом: хтось стріляє, хтось повзає, хтось збирає/розбирає автомат і т.д.. І суть в тому, що поки вони не поїхали від нас, зміна на заняттях не відбувалася, тобто хтось годину повзав, хтось годину стріляв. (сміється). Я саме був на стрільбищах, тобто мені дуже пощастило — за цей час я дійсно звикнув до автомата. Бо зазвичай нам давали 18 патронів на день, але коли треба зробити показуху, магазини до автомату тобі набиває інструктор і подають їх один за другим – це дійсно удача. А потім кажуть, що тепер стріляйте чергами – це взагалі щось неймовірне, бо раніше це заборонялося. Тому день приїзду журналістів вважаю тим, заради якого ми місяць навчалися на полігоні.

Хоча був ще один цікавий момент, коли волонтери привезли нам екстремальну версію мотузкового тренінгу. Взвод, як великий шкільний клас, коли тобі не всі подобаються і не з усіма знаходиш спільну мову, але якщо ти пройшов оцей непростий тімбілдінг (Термін, що часто використовується в контексті бізнесу й може бути застосованим до широкого діапазону дій для створення та підвищення ефективності роботи команди) , тягаючи одне одного через перешкоди, це зближає навіть тих, хто не міг ужитися раніше. Останнім завданням було подолати чотириметрову стіну, абсолютно гладеньку. Крім нас там були "Барсікі" (підрозділ "Барс"), деякі з тих хлопців, мабуть, були на Майдані з того боку. Але коли ми всі разом долали ту стіну, відбулося те, що називають бойовим злагодженням.

Посади нам роздавали досить вибірково, як кажуть, "на око": заходиш у кабінет, там сидить комбат, ще якісь офіцери, доповідаєш, що прибув такий-то — на що отримуєш відповідь, що будеш тим-то. Мене сходу назначили розвідником глибинної розвідки — і я уявив себе з накладними вусами десь у Ростові (сміється). А потім виявилося, що у штатці нічого такого немає, і коли нам видавали посвідчення, з’ясувалося, що я радіотелеграфіст. А пізніше я став сапером, потім ще кимось, але один раз посада таки збіглася з тим, що я робив насправді — старшим стрільцем.

Після вибуху я усвідомив, що в такому стані та в умовах безперервного обстрілу мені не вижити.

Потім нас відправили на антитерористичну базу в Ізюм, а звідти в різні точки під Слов’янськом. Я потрапив на перший блокпост. Там крім нас була дуже різноманітна компанія. На одному місці десантники, вевешники. І так було усюди, а в деяких місцях були ще й "Беркути" для різноманітності. Щодо добровольців, думаю, найважливіша наша функція була в тому, щоб показати іншим наш високий бойовий дух. І щоб мобілізовані побачили, що є люди, які по своїй волі прийшли робити те саме, що й вони.

Коли ми ще їхали на блокпост, великим потрясінням була новина, що загинув генерал Кульчицький. У такий момент починаєш розуміти ще глибше, куди ти їдеш. Що там таки справжня війна. І я був певен, що живим додому не повернуся. Просто дуже критично оцінював свою підготовку, а новини про Слов’янськ формували уявлення про світ, де такий салага, як я, точно не виживе. Проте мене штовхала моя відповідальність, яка виявилась потужніша за страх померти.

Але настав день, коли я дійсно повірив, що помру саме тут і зараз. Це була перша танкова атака на сили АТО 26 червня 2014 року. Переді мною розірвався снаряд, мене збило з ніг — і я знепритомнів. Коли отямився, все тіло дуже боліло. Перше, що спало на думку: "Мабуть, я стікаю кров’ю!". Шукав, де є поранення, але нічого не знайшов. Проте цей удар дуже сильно вибив з колії. Я ледве міг переставляти ноги, тому відповзав. Щодекілька секунд щось розривалось навколо. Ще до того, як переді мною стався вибух, я бачив, що частина наших відійшла. Але вибрав залишитися, бо залишились мої побратими. А після вибуху, я усвідомив, що в такому стані та в умовах безперервного обстрілу мені не вижити. Про всяк випадок дістав гранату. А потім побачив "муху" — і вона вселила новий сенс життя, змусила рухатися і вивела зі ступору очікування смерті.

Окрім того, що відійшла частина наших, у десантників теж майже всі відступили. Але забули один десантний екіпаж. Вони захопилися стрільбою по БМП і танках, хоча бачили, що з того ніякого толку немає — усе рикошетить. А коли озирнулися, побачили що нікого немає, окрім "нациків", як вони нас називали. І в результаті вони виводили одну групу наших, а я виходив окремо пішки з рештою бійців, що залишалися на іншій позиції. В тому бою у нас було четверо загиблих: один з нашого батальйону і троє десантників з 95-ї бригади.

Тоді я не розумів логіку: якщо нас так просто можна зігнати танками з місця, навіщо ми тут? На полігоні нас місяць вчили різному, але ніхто не казав, що хоч колись потрібно відступати. Вважав, що тут маю загинути, бо так треба (сміється). Але прийшла команда, що усі вже відійшли і ми теж маємо. Саме в той момент я з "мухою" прибіг до наших. На ці позиції ми повернулися через день. Але вигляд зруйнованих штурмом позицій гнітив, постійно нагадуючи про те, що ту відбулося.

Той штурм став для мене травмою і в психологічному сенсі теж. Мабуть, найсерйознішою за всю війну. Бо одна справа стріляти з окопів по ДРГ, які йдуть на наші позиції, як було до того і після теж. Інша – коли нас штурмують танки. Коли навколо все рветься і щосекундні вибухи не дають тобі навіть думати. Після цього я ще багато разів переживав різні обстріли, особливо у Вуглегірську. Там міни та снаряди падали біля хати, де ми жили. Нерідко я бачив, як вони розривалися. Але це зовсім інші емоції. Під час обстрілу ворог випускає якусь кількість снарядів на удачу. А коли відбувається штурм – мета ворога усе знищити і для цього задіяні усі його сили.

Всі емоції, що я тоді пережив: коли ти спочатку себе вже ховаєш, а потім розумієш, що є шанс вижити — це все змусило написати книгу.

Я не вважаю, що треба писати про все, що відбулося з тобою за весь період служби, тільки про найяскравіші моменти для мене.

Я служив два роки, якщо відкинути усі ротації і полігони – рік участі у бойових діях. Повернувшись додому, я дуже добре відчув прірву між цивільними і військовими. Коли намагався розповідати небайдужим мені людям про пережите, вони нерідко не хотіли слухати до кінця. Це ображало, бо якщо вони можуть розповідати щось про свою відпустку, я можу про те, як був на межі життя і смерті.

Ще після повернення зі Слов’янська у мене часто були флешбеки: їду в тролейбусі – і знову бачу розрив снаряда, переживаю ці емоції. Це часто повторювалось. Кажуть, перші пів року це все списується на бойовий стрес і він має минути, а якщо ні — це вже ПТСР. Проте ці флешбеки давали і якесь відчуття особливості, бо можу постійно переживати те, що пережив на війні, а їм взагалі не знайомі ці відчуття. Це одночасно і болюча річ, і приємна, бо ти не такий як всі. Але коли я почав писати про штурм, опитувати інших бійців, щоб зібрати об’єктивну картину, зрозумів, що я втрачаю ці емоції, тобто втрачаю частину себе. І щось всередині казало, що зупинись, ти більше не будеш таким особливим, якщо продовжиш писати книгу (сміється). Тому я став перед вибором: або триматися за те, що тебе зупинило в розвитку і примушує жити в спогадах, або відкинути це все і заповнити цю діру чимось корисним. Мені пощастило, що я зміг знайти багато чого, що замістило втрату болючих спогадів. І найважливіше, що я відчуваю тепер, що рухаюся вперед, а не заморозився в тому стані.

Для мене моя книга – це інструмент. Так багато, як написано там, я не розповім нікому — це чималий об’єм. А щодо глибини – стільки у розмові теж ніколи не передаси.

Зараз часто ветерани приходять у школи і розповідають про війну дітям. Я називаю ці зустрічі "Контактний зоопарк" — діти мають можливість побачити і торкнутись ветерана (сміється). Я теж так робив і продовжую робити. Насправді одного уроку дуже мало, щоб донести дітям усе, що збирався. Тому я залишаю свої книги в бібліотеці. І завдяки цьому малі можуть повніше зрозуміти солдата, його думки та вибір. Головне, що багатьом це дійсно цікаво: я бачив, як діти років 12 біжать займати чергу в бібліотеку, щоб взяти почитати книгу. Тому поєднання книги у бібліотеці з виступом — дуже влучна ідея.

Я не маю на меті стати письменником, але розумію, що можу писати, редагувати, (моя редакторка була швидше моїм куратором), зверстати і навіть зробити ескіз обкладинки, який потім відтворила художниця. Фактично моя книга – це витвір однієї людини. Видав я її за гроші, які наскладав, поки служив, – і це було найкращим вкладенням тих коштів. Прибутку не отримав, але продажі перекрили витрати. Проте головне – це досягнення мети: якщо ви не хотіли мене слухати, я примушу вас мене читати (сміється).

Є момент, який не увійшов у книгу, але мені про нього хотілося б написати – є потреба. Можливо, це буде окрема розповідь. Це історія про кошеня, яке прожило зі мною декілька місяців у Вуглегірську. Одного разу, спавши у повному екіпіруванні, я натрапив на щось волохате на грудях. Подумав, що це щур. Посвітив ліхтарем, побачив, що це маленьке кошеня. Коли воно побачило, що я його засік, почало муркати. А потім залізло на шию – і проспало так до ранку. Виявилося, що приніс його побратим, хотів поспати з кошеням, але воно обрало не його (сміється).

Вранці я пішов на чергування на блокпост. А кошеня засіло на плече, як папуга у пірата. І ось так ми чергували цілий день, зупиняли і доглядали машини. Воно настільки до мене звикло, що ходило скрізь слідом. Називали його спочатку Бетменом, але коли я прислав фото кошеняти подрузі, вона сказала що це кішка, бо трикольорова. Я назвав кицю Арья, на честь однієї з героїнь "Гри Престолів".

Саме з цим кошеням вперше на війні мені захотілося не воювати, а додому, бо у мене з’явилася дитина (сміється). Хтось із хлопців знайшов мені клітку від папуги, в якій я і привіз кошеня в Київ. Але кінець у цієї історії трагічний: киця хворіла і попри лікування таки померла. Я хочу написати про неї, бо це, мабуть, найкращий мій напарник, з яким ми служили у Вуглегірську.

Якщо говорити про те, як мене змінила війна, то туди я вже йшов з певними цінностями, тобто вони мене і підштовхнули йти воювати. А от після повернення я став боятися смерті, але не тілесної, а того, що за нею іде. Я задумувався над тим, що я зникну – і все, і нічого після мене не залишиться. Під фразою "Герої не вмирають", як на мене, мають на увазі, що життя цих людей передає людству певні їхні здобутки, які мають продовжувати жити. І у мене виникало дуже сильне бажання щось залишити після себе, зробити щось потужне.

Окрім книги, у мене з’явилося багато комерційно унікальних розробок з електроніки — це готові вироби, які вже можна випускати. Проте я боюся запускати цей бізнес зараз. Бо на сьогодні навіть чинні бізнесмени втрачають те, що мали.

Ще я помітив, як у мене розблокувалися деякі рефлекси, які я вважаю є у кожної людини, але не в усіх проявляються: наприклад, я миттєво реагую на деякі речі. Якщо сплю і хтось мене торкнеться — моя рука миттєво закриває обличчя, хоча мозок ще спить. Вважаю, такі речі можуть врятувати життя.

А ще з’явилася якась неймовірна впевненість у собі, тобто, коли ти не боїшся йти до кінця у будь-якій справі. Коли люди бачать, що ти готовий поставити на кін все, щоб отримати перемогу, вони одразу відступають.

У цілому, все, що я пережив на війні, – це власний органічний розвиток. Війна дуже насичена подіями. Там все дуже сконцентровано. Хтось і за все життя може не пережити таких емоцій. Враження, що ти злітав на якусь планету, де час іде швидше, а додому повернувся набагато старшим і мудрішим.

Книгу можна замовити на сайті або на сторінці Максима у Фейсбуці.

Перелік бібліотек, де сьогодні можна взяти книгу:

iм. I.Koтляpeвcькoгo, iм. Дocmoєвcькoгo, ім. Лесі Українки, Для дoрocлих №11, Солом’янська, ім. М.Бажана ім. М.Реріха, ім. О.Гончара, ім. О.Довженка, ім. П.Загребельного, ім.O.Hoвiкoвa-Пpuбoя

Уривок з книги Максима "Спокійної ночі"

"…Туман їде на другий блокпост, каже, що там цікавіше, ніж у нас.

Може і я б поїхав, але я лінивий і не люблю робити зайві дії. Перший так перший.

А до нас приїхав новий боєць – Карабах. Він мав їхати з нами давно, але лише зараз завершив оформлення.

На відстані десь до кілометру почувся незвичний гуркіт. Як на мене, це нагадує роботу бульдозерів. Наче "бульдозери" снують навкруги нашого посту десь далеко, за зоною видимості.

  • Танки!!!

Танки то рухаються, то зупиняються. Звісно, ми всі підняті по тривозі, одягли броню і підготувалися до бою. Всі у окопах і напружено чекаємо.

Жартую з Августом:

  • Мабуть, якийсь фермер тікає зі Слов’янська на своєму тракторі через поле!

Звуки то посилюються, наче вони там гарцюють, то вщухають. За деревами та кущами нічого не видно. Триває це близько півгодини. Здається, вони зовсім принишкли. Покаталися та поїхали?

Все затихло.

Бійці, вільні від нарядів, розбрелися відпочивати.

Покликали їсти. На відміну від жування консерв, сьогодні у нас смачна юшка з риби.

Новоприбулий Карабах за пізнім обідом розповідає усякі цікавинки. Знову падає дощ.

Поївши, узяв ноутбук і написав друзям останні новини про танки. Це вже не просто якісь нічні перестрілки, до яких усі звикли.

Танки ворога каталися недалеко.

Через постійні наряди не можу ніяк обрати у інтернеті потрібні деталі.

Командир вислухав моє незадоволення з приводу того, що мені заважають нормально працювати подвійними порціями нарядів. Запропонував поїхати у Київ для покупки потрібних речей на тиждень.

Але не знаю. Може ось-ось ротація і усі разом поїдемо…

Ага, я тогда пока приберегу деньги, собранные на концерте, и тебе лично отдам.

19:09

Ворожі танки каталися неподалік, а ми лазили в окопах і знову бруднили автомати глиною.

Самі теж мокрі-брудні, але шкода саме автомати)

Через танки тепер і наш блокпост заблокували на проїзд.

Знову в ніч буду йти, сподіваюся дощу не буде.

Може на днях буде ротація.

Тільки встиг відправити, як знов почувся гуркіт двигунів.

  • До бою! Танки!

Хто встиг зняти броню, знов її одягає. Я ще у ній. Захлопнув кришку ноутбука і вперед.

Схопили автомати і зайняли позиції. Злий з напарником повернулися з розвідки та доповіли дійсну наявність танків.

Місця у окопах знову не вистачає. Не встигаю на зручні місця у першому ряду "Висоти". Довелося зайняти маленьку позицію над траншеєю, як і при салюті трасерами тиждень тому. Поруч Август.

Мимо пробігає Артур з позивним Пітбуль.

  • С-с-собака! – нервово підколов Август.
  • Не собака, а Пітбуль!

Танки знов принишкли.

Бій.

Вибух! За нашими спинами, біля наметів та дороги, стояв заведений БТР-80. Тепер на тому місці полум’я.

Наче по сигналу, одразу навколо утворилося пекло. На дамбу, що на озері, виїхав танк, поливаючи усе снарядами. З "зеленки" працює ще один чи більше. Свист куль та вибухи.

Внизу горить БТР. У ньому був боєць-десантник.

Люди з першого ряду "Висоти" стріляють вперед у зеленку з автоматів, кулеметів, АГС. Піхоти противника не видно, але чутно свист куль над головами.

З другого ярусу стріляти незручно. Глушимо тих, що внизу своїми пострілами. Куди саме цілитися не видно. Немає жодних наказів. Кожен діє на власний розсуд. Усе глушать вибухи.

Наші по рації повідомили про танкову атаку та запросили підмогу. Отримали наказ тримати позиції своїми силами.

  • Скільки танків?
  • Три чи чотири!
  • Вони навіть не знають, скільки там танків! Тримайте позиції!

Намагалися зв’язатися ще. Зв’язок барахлить. Крізь стрілянину та розриви мін та снарядів складно щось почути.

Спускаюсь з "Висоти" вниз, де через дерева видно, як горить БТР. Починає вибухати боєкомплект. Снаряди найбільше лягають біля нього та далі, у районі дороги.

Кожних дві секунди здригається земля від вибухів.

Постріл. Розрив.

Серед цього пекла мозок відмовляється працювати. Потрібно щось робити. Але що? Жодних наказів немає.

Оглядівшись, починаю підніматися знов на "Висоту". Але на зустріч спускається командир блокпосту, Нінзя Черепашка, з кількома солдатами. Стикнулися очі в очі.

  • Відкатуємось! – каже він, продовжуючи рух вниз.

Вразив переляканий вираз його обличчя. Та ще невідомо, як виглядаю я сам.

Мабуть, він має на увазі перехід на інші позиції, які знаходилися глибше. Може нарешті з’явиться шанс зайняти зручнішу позицію.

  • На які позиції?

Командир дивно глянув на мене і мовчки побіг далі. За ним і бійці.

Подивлюсь, на які позиції вони прямують. Слідую за ними повз місце, де горить БТР, рвуться міни і снаряди. Далі смітник та укріплена мішками позиція, де я ще не бував. Може сюди відкатуємось? Гаразд, командиру блокпосту має бути видніше.

Але… Чому вони пробігли укріплення і прямують далі у напрямку виходу за межі блокпосту! Там немає жодних позицій.

Не так давно я чув, що був наказ триматися. Бійці на "Висоті" ще залишаються. А командир десь з 5-а бійцями відходить.

Нам жодного разу не казали, що можна відступати. Навіщо тоді ми взагалі тут стоїмо, якщо при першій серйозній атаці залишати блокпост? Згадав вираз обличчя командира. Мабуть, він просто зараз у не надто адекватному стані.

Залишаю їх бігти, куди вони зібралися. Повертаюсь до сходів на "Висоту". Повз пробігає ще одна невелика група. Я вже не слідую за ними. Мабуть, вони теж на вихід.

Бійців мого взводу я не бачив серед тих, хто відходить. Отже вони ще там, у окопах "Висоти". Навіть, якщо реально був наказ відступати, то вже точно не без них.

Перед сходами вгору доводиться присісти через шквал вогню з боку Слов’янська. Полум’я з БТР-у раптом спалахує вогняним стовпом вище дерев. Навколо рвуться міни, снаряди, боєкомплект БТР-а. Здається, за цих обставин вціліти неможливо…"

Читайте блог Максима Петренка "Якою має бути пам’ять про загиблих воїнів"

Віка Ясинська, Цензор.НЕТ

Источник: https://censor.net/ru/r3221637

Джерело статті: “https://censor.net/ru/resonance/3221637/starshiyi_strlets_maksim_petrenko_nastav_den_koli_ya_dyisno_povriv_scho_pomru_same_tut_zaraz_tse_bula”