Про побутовий расизм на прикладі України та Франції

"Збираєшся, як жид на войну" — про тих, хто повільний, часто чула від мами в дитинстві. "Що ти то зробила по-жидівськи якось?" — ммм, про нетривіальне вирішення задачі. "Крутиш, як циган сонцем" — про те ж саме. "Я тобі шо, негр?" — в ситуації нав’язування важкої неприємної роботи. 

"Пересічний українець, що приїхавши в Париж, цикає язиком "та тут одні араби!", просто не розуміє деталей і контекстів", — пише Ірена Карпа, у виданні DW.    

Ірена Карпа

Якось ми з афроамериканською подругою збиралися на пікнік. Купили їжу, прийшли на канал Сан Мертен, аж тут раптом дощ. Еріка запропонувала піти до неї додому і їсти пікнік із нормальних тарілок замість пластикових коробочок.

"Ну! Як білі люди!" — замало не вирвалося в мене ужиткове-українське. І тільки тому, що говорила я в цю мить англійською, секундна затримка врятувала мене від катастрофи. Навіть думати не хочу про обличчя подруги, якби я таке ляпнула. І пояснювати потім щось про фольклор і вживання фраз, про сенс яких ми не задумуємося, сенсу би вже не було.

Пробіжимося народними перлами?

"Збираєшся, як жид на войну" — про тих, хто повільний, часто чула від мами в дитинстві. "Що ти то зробила по-жидівськи якось?" — ммм, про нетривіальне вирішення задачі. "Крутиш, як циган сонцем" — про те ж саме. "Я тобі шо, негр?" — в ситуації нав’язування важкої неприємної роботи. Список цих фразеологізмів можна списати на багатство народної культури, але…

Хто ж крутить сонцем?

Той самий "циган, що крутить сонцем", апріорі вважається злодієм, "бо то у нього в крові". (ЩО?..) І перш ніж ти встигаєш сказати собі це цивілізовано-критичне "ЩО?", думка вже подумалася: ну бо що ще може видивлятися цей неголений, явно безбілетний смаглявий чоловік у поганому одязі на сходинці поїзда, як не те, що би в кого поцупити?.. 

У Франції, де я живу останні п’ять років, все не сильно краще. Навряд чи хтось уявлятиме собі людину, що поцупила в потязі під Марселем сумку з дорогою технікою (наша ситуація минулого року), білошкірим синьооким католиком. Побутовий расизм тут цвіте буйним цвітом — незважаючи на історію французьких колоній, помножений на нову імміграцію та натуралізацію. І йдеться не про правоналаштованих громадян — з ними все зрозуміло.

Просто навіть у моїх лівоцентристських колах час від часу проскакує як не "травай де негр" (про погано зроблену роботу), то "араб дю куан" (про цілодобові магазинчики, дослівно "араб на куті"). Слава богу, хоч тістечко «tête de nègre» (голова негра) перейменували на "tête-au chocolat" (шоколадну голову). Втім, це не заважає моїй освіченій свекрусі, що читає новинки африканської й азійської літератури, ностальгійно зітхнути: "Мммм, ох і добра ж була та "голова негра!" Пояснення те саме: ці всі вирази стали настільки ужитковими, що думка про можливу образливу конотацію не завжди стріляє в голову (ту, що не тістечко). 

Руку на відсіч — про мене кажуть те ж саме: "Ось прийшов Луї з його жінкою-українкою". І це ще у прогресивному випадку. В обивательському це буде "жінка зі сходу", в найгіршому — "жінка-росіянка". Все це — позаочі. Інакше би вступила в дію моя важка артилерія: експрескурс геополітики і пропозиція назвати англійцем затятого ірландця.

Місцеві дивовижі

Тому думати, що якщо ти з білою шкірою, то в Старому Світі тебе приймуть за свою — дуже мила ілюзія. Люди не можуть не помітити інакшості інших, як би вони це не вдавали. В найкращому випадку ти будеш такою ж цікавинкою у французькому селі, як свого часу моя темношкіра подруга в Умані. "Мене навіть гопники не чіпали, я в них вважалася місцевою достопрімєчатільністю!" — сміється ця донька котд’івуарця й українки. В гіршому випадку вас чекає відчуження й недовіра.

"Ти помітила, що ці бабусі якось дивно реагують на мої жарти?" — питаю пошепки в темношкірої мами найкращої подруги моєї доньки. (Маму-камерунку при цьому звати цілком українським іменем Текля). Ми сидимо під гуртком танців наших дітей, 5-ий район Парижа, буржуазні бабці далеко не з забитого села, але жоден їхній м’яз не здригається на мої спроби завести смол-ток, максимум скупе "бонжур-о’ревуар". Якби на мої жарти так само не реагували випадкові німці чи американці, я би точно вирішила, що проблема в мені.

"Та! — сміється Текля. — Зі мною те ж саме. Коли на вулиці щось питаю чи до когось заговорюю — сахаються. Не знаю, що з цими людьми". Та й байдуже — ні я, ні Текля не припинимо від цього бути ввічливими людьми. Головне, що в дітей є справжні друзі. І, дивним чином, вони теж обєднуються за принципом експатської інакшості. В старшої найкращі дві подружки темношкірі, у молодшої — з Японії і В’єтнаму. Так було ще з дитсадка, пояснення не маю. Кумедне співпадіння: мої найближчі подруги тут — тайська архітекторка Наташа й уже згадана Еріка, афроамериканська продюсерка з Нью-Йорка. Здавалося би, що може бути для пересічного парижанина більш іконічним, чи бодай рівноціннішим за Нью-Йорк? А дзузьки.

Контекст важливий

"Я в певний момент відмовилася ходити з чоловіком в гості, — каже Еріка. — Після того, як його друзі, не особливо криючись, цікавилися, з якого переляку він вирішив одружитися зі мною, адже ми такі різні, з інших культур, і нічого нас не обєднує. І це, уяви собі, ті люди, що жили в Нью-Йорку і вважають себе космополітами! "Не міг собі знайти когось із наших?" — ось що я читаю між рядками".

Тут я мимоволі згадую оповідання Мопассана, де неприйняття мамою моряка чорношкірої нареченої здавалося ретроградством навіть для 19-го століття. А ні, все ще й як виявляється актуальним.

Пересічний українець, що приїхавши в Париж, цикає язиком "та тут одні араби!" просто не розуміє деталей і контекстів. Я в жодному разі не є спеціалістом в історії й соціології, але документальний фільм "Колонізація: кров і сльози" на France 2 перевернув мій світ. Одна з найбільш болючих сторінок французької історії, про яку б воліли соромливо промовчати. Чоловік, коли його дивився, плакав гіркими сльозами — у французьких школах про це не розказують. Після подібної історичної правди той же пересічний українець уже скоріше б ремствував, як це жителям колишніх колоній не віддають тепер французи взагалі все, що мають, зі слабкою надією на пробачення.

Комплексний сором?

Якось мені довелося відчути іспанський сором у Барселоні, коли до мене, прийнявши за француженку, підсів молодий африканець і почав вичитувати за все, що зробила Метрополія з його країною в минулому. І я, зваживши розвантажувальний ефект для його стомленої душі, вирішила таки кивати й вибачатися за гріхи не своїх предків, замість пояснювати, звідки я, і що моя країна теж була колонією. Ба навіть більше — мені справді стало соромно, якщо можна відчувати комплексний сором за дії "білої людини".

Ілюзій у мене нема: світ ще не скоро перетвориться на мрію Джона Леннона з Imagine. Рівність і братерство, задекларовані в конституціях і лозунгах, ще довго лишатимуться ідеалом для досягнення, а не спокійною даністю. Реакція на випадки дискримінації, протести проти поліцейького свавілля, розголошення того, про що прийнято мовчати й терпіти — все це невеликі, але важливі кроки для змін на рівні всього цивілізованого світу.

Як писали на картонці учасниці минулорічних паризьких маніфестацій за рівність: "Це не чорні проти білих. Це кожен проти расистів". Краще й не скажеш. І починати варто з гігієнічного мінімуму — фільтруючи власні вислови й думки. Хай навіть і з секундною затримкою."

 Ірена Карпа,  опубліковано у виданні dw.com

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *