Невигадані історії з архівів КДБ: Українські митці під ковпаком чекістів

Читаючи справи і співставляючи з реальними фактами, розумієш: багато було такого, що якийсь агент почув якісь плітки, переповів це куратору, а все це занотовували без перевірки, а потім такі документи лягали на стіл начальству.

Як радянські спецслужби працювали з українськими письменниками та іншими митцями? Про це в проєкті «Історична Свобода» говорили з дослідником архівів Едуардом Андрющенком.

– Наприкінці минулого року вийшла його книжка «Архіви КДБ. Невигадані історії». У ній зібрано справді дуже строкаті й несподівані історії про роботу радянських спецслужб на основі архівних документів. Нещодавно ми говорили про те, як діяли чекісти проти лідерів українського національно-визвольного руху в екзилі; тепер – про їхні «внутрішні фронти».

Читайте також: История «расстрелянного возрождения» для тех, кто не понимает декоммунизации

Едуард Андрющенко «Архіви КГБ. Невигадані історії», 2022 рік

Дослідник архівів Едуард Андрющенко

— Давайте почнемо з 1920-х років, коли відбувається відродження української культури. Як на це реагують чекісти?

—  У мене таке враження, що попервах основні принципи роботи з мистецьким середовищем в чекістів були не до кінця сформовані, все відбувалося доволі хаотично.

Принаймні, коли гортаєш «справу-формуляр» на якогось письменника, то в документах 1920-х років все дуже сумбурно, перемішано, про багатьох просто якісь біографічні довідки. Наприклад, що ця людина колись була, як тоді казали, в петлюрівській армії, на даний момент ніби цілком лояльна, але надходять свідчення, що якісь антирадянські висловлення проскакують у розмовах. Тобто підозрюють, що людина, так би мовити, «не перекувалася».

Більш системно стали працювати з цим середовищем вже в 1930-і роки. В 1934 році в СРСР створили Спілки письменників – і загальноюзну, і українську. І вже остаточно розмежування відбулося – хто з нами, а хто проти нас – в цьому середовищі теж. На кожну постать більш-менш помітну була заведена «справа-формуляр» і намагалися максимально контролювати, що людина каже, що пише, що думає.

Читайте також: Бойчукізм: розстріляне мистецтво

– До речі, як часто їх вербували?

– Придивлялися, намагалися зрозуміти, наскільки це перспективно, і ухвалювали рішення: варто цю людину вербувати чи працювати в якийсь інший спосіб із нею. По ходу намагалися зрозуміти, наскільки цей агент корисний.

Окрема історія – це період Великого терору, коли до митців часто застосовували те, що потім назвали «провокаційними методами». Наприклад, є якийсь завербований митець, і в чекіста, який є його куратором, визріває план, що треба виявити вигадану антирадянську організацію. І от, разом з агентом вони вигадують неіснуючу антирадянську організацію. Агент цей ніби «передає відомості» про це, на основі чого вже порушується справа.

Наприклад, конкретна історія Михайла Бойчука і бойчукістів. Видатні митці-художники, яких арештували один за одним і врешті-решт розстріляли нібито за приналежність до антирадянської організації, якої насправді не існувало. Там епітети, звичні для того часу – «фашистсько-троцькістська»і тому подібне.

Михайло Бойчук (1882–1937)

– Бойчук ніби був доволі лояльний, серед іншого, розмальовував казарми червоноармійців…

– Звісно, майже по кожному так можна сказати. Відверто опозиційних на другу половину 1930-х вже не лишилося на свободі. Але все це умовна лояльність. Ну, був змушений співпрацювати. Можливо, в якийсь момент людина була дійсно ідейна. Бо бачимо, що він виїздив до Європи і повернувся до СРСР. Але в добу Великого терору такі люди, які насправді нічого серйозного проти радянської влади не замислювали, опинилися під цим катком репресій.

У «справі Бойчука» був такий чекіст на прізвище Грушевський…

– Не родич Михайла Грушевського?

– Ні, не родич. Але він працював саме з інтелігенцією. Як інші, в роки Великого терору він фабрикував справи про неіснуючі антирадянські організації, які нібито планували заколоти, замахи на перших осіб і так далі.

В нього були у цьому середовищі агенти, які доповідали, що в Бойчука з учнями антирадянська організація. Їх арештовують, вибивають покази і, як дуже швидко це відбувалося в ті роки, розстрілюють.

А потім, коли Єжова арештували, багато працівників НКВС потрапило так само під репресії, як тоді казали, «за порушення соціалістичної законності». Тобто їх звинувачують у фальсифікації. І ті вигадані справи тепер стають фабулою справ проти самих чекістів! Зокрема цьому Грушевському пригадали вигадану справу проти Бойчука. Це увійшло до обвинувального висновку. Розстріляли й цього Грушевського. Деяких агентів, які за вказівками чекістів давали неправдиві свідчення, так само стратили.

Читайте також: Удушение Украины как русская национальная идея

– Судячи з того, що ви кажете, агентури було багато у цьому середовищі.

– Звісно. Дивишся у справі псевдонім агента, запам’ятав – а він потім в іншій справі, ще в іншій.

– За деякими митцями стежили за допомогою того, що вербували їхніх дружин. Наприклад, у Володимира Сосюри агентом була дружина. Наскільки така практика була поширеною?

– Точну кількість або якийсь відсоток важко сказати. Просто чим особлива справа дружини Сосюри, чому ми знаємо, що вона була завербована, тому що вона врешті-решт почала розповідати своїм знайомим, що співпрацює з органами. Її арештували за це.

Володимир Сосюра (1898–1965) і його дружина Марія Данилова (1910–1995)

– Власне, а як же підписка про нерозголошення?

– Вона несерйозно до цього поставилася: в листах до керівника Спілки письменників Корнійчука у цьому зізналася і благала нікому не розповідати. Але він, звісно, розповів. Її арештували, посадили, і саме завдяки цій кримінальній справі знаємо, що вона виконувала таку роль.

Інші завербовані були обережні. На жаль, їхні справи не збереглися. Але можна припустити, що це доволі поширене явище було. Знову ж таки, без конкретних імен-прізвищ, є згадки про агентів під псевдонімами, мовляв, такий агент працює в такого-то письменника як хатня робітниця. Не знаємо імені, але знаємо, що вона була в його оточенні і щось доповідала.

– А що в часи Хрущова-Брежнєва змінилося в роботі держбезпеки з митцями?

– Зрозуміло, що тут межа – це 1953 рік. Тоді методи і повноваження органів держбезпеки змінилися докорінно. І далі лінія йшла до того, щоб працювати більш м’яко – «переконувати», «проводити профілактику».

– А в чому переконувати? Вони ж усі лояльні чи не всі?

– Маю на увазі той випадок, якщо щось почули. Хоча у 1960-х вже почали відкрито висловлюватися, той самий Іван Дзюба. коли він видав свій текст знаменитий «Інтернаціоналізм чи русифікація», то з ним як працювали? Намагалися «переконати», по партійній лінії, по лінії Спілки письменників засудити, змусити відмовитися від своєї позиції.

Загалом, із митцями більш обережно працювали, ніж просто зі студентами, які «засвітилися» десь. Якщо людина відома, то намагалися до останнього «переконати», поговорити.

Або ж історія з Параджановим. З ним дуже довго нічого не робили, хоча він дуже відверто і відкрито висловлювався проти влади, проти комуністичного режиму. Можна сказати, у нього був стиль троля. І це терпіли багато років…

– Але він їх допік.

– Так, він їх допік. Причому так все підлаштували, що засудили його не за політику, а за одностатеві стосунки, які в СРСР каралися. І всьому світу, режисерам та іноземним журналістам, які цікавилися його справою, казали: ніякої політики, чистий кримінал! Це є особливістю роботи з митцями у ті роки.

– Провідні українські поети – Тичина, Рильський, Сосюра – в пізніші роки, коли ніби вже щільний нагляд зняли, все одно перебували під контролем чи ні?

– Звісно, перебували. Є регулярні звіти про письменницькі поїздки. Наприклад, про Малишка дуже багато, навіть коли він уже був заслужений і визнаний.

Андрій Малишко (1912–1970) – український поет, перекладач, літературний критик

– На що звертали увагу?

– Забагато говорив про русифікацію. Малишко приїздив до Львова наприкінці 1950-х і казав, що Львів все більше русифікується і, мабуть, такий самий уже, як Київ, русифікований. Причому він порівнював із тими часами, коли тільки захопили Галичину, що тепер абсолютно російськомовне місто. Він на це нарікає, і все це уважно занотовували.

Читайте також: Зародки українського культурного життя в Бахмуті початку XX століття

– А йому за це «дали по шапці» чи просто сказали: ви, товаришу Малишко, менше про таке говоріть? Відомо, якою була реакція на ці слова?

– Не пригадую.

– Коли ви досліджували, як КДБ працювало з громадянами, то що найбільше вразило?

– Одна з таких речей, що очікування і реальність, такі собі стереотипи про діяльність спецслужб, не виправдовуються.

Тобто раніше уявлялося, що це всесильна спецслужба, яка все про всіх знала. Але, читаючи справи і співставляючи з реальними фактами, розумієш: багато було такого, що якийсь агент почув якісь плітки, переповів це куратору, а все це занотовували без перевірки, а потім такі документи лягали на стіл начальству.

Наприклад, про батька Оксани Забужко бачив коротеньку довідку, яка в ЦК КПУ відправлялася. Свого часу я їй це показав і був не першим, хто їй це показував. Але вона зауважила, що на коротенький абзац у кілька речень штук п’ять помилок із біографії – і спеціальність, на яку він навчався, і рік народження. Постійно якісь такі неточності. І ти розумієш, що навіть спецслужби помилялися!

– Може, просто недбалість?

– Ну, недбалість. Але це недбалість на дуже високому рівні! Адже це підписував особисто голова КДБ УРСР. І тут розумієш, що напевно така ж недбалість мала місце і в інших справах.

– Мабуть, чим нижче, тим більше це було недбалості.

– Так, можна екстраполювати на інші справи. Тому з часом з’явилася така звичка не сприймати архівні документи як істину в останній інстанції.

У мене навіть одна з історій, яка увійшла до книги – про київського тренера з карате, якого за це посадили на початку 1980-х, коли була хвиля боротьби зі східними бойовими мистецтвами. Ми з ним зв’язалися, зустрілися. Я йому показав оперативну справу на нього, доповіді агентів про нього, знімки прихованою камерою. Він дуже сміявся, бо багато відвертої маячні про нього доповідали, а все це сприймалося за чисту монету. На одній фотографії якусь жінку, з якою він вітається на вулиці, підписали, що це його дружина. Це ще більше переконувало, що дуже обережно треба ставитися до таких документів і робити похибку на те, що щось там може не відповідати дійсності.

Читайте також: Заборона української мови: документи XVII – XX століть

– До речі, чим була зумовлена боротьба з каратистами? Ну, тренуються собі люди…

– По-перше, це не просто був спортивний рух, а до певної міри закрита спільнота.

– Чим карате гірше за бокс? Що ногами ще б’ють, крім рук?

– Коріння таке ж, як і в боротьбі з панками чи хіпі: щось таке незрозуміле, не радянське різко стало модним. Надто стрімко ця мода на карате увірвалася. Якихось 10 років тому цього не було. А тут раптом щось нетрадиційне, ореол загадковості, який так само людей привертав до себе.

Якщо вірити архівним повідомленням, коли офіційні федерації закрили, то виникли підпільні гуртки. І там, мовляв, не лише про спорт йшлося. Бо, окрім ударів ногами і руками, тренувалися з нунчаками і палицями. А це вважалося неприпустимим на межі 1970–1980-х, коли перші фільми з Брюсом Лі почали потрапляти до СРСР…

– Дивно! У цей самий час дуже популярний радянський бойовик «Пірати ХХ століття» – там прийоми карате застосовують і радянські матроси, і пірати, які на них напали. А займатися карате не можна! Де логіка?

– Був короткий період, коли дозволяли. А після цього, напевне, побачивши, наскільки ця мода заволоділа молоддю, швиденько прикрили. Бо коли будь-що непідконтрольне починало бути популярним, то цього боялися. А надто, якщо це щось не радянське.

– Як спонукали людей до співпраці з органами держбезпеки? Їх змушували чи стимулювали до цього?

– Судячи з документів, у 1960–1980-і роки, намагалися акуратно діяти, особливо, якщо людина з творчого середовища з цікавими зв’язками. Спочатку чекіст міг зустрітися, познайомитися-поговорити навіть до кінця не розкриваючи, ким він є, хіба натякаючи. А коли розуміли, що людина готова, щоб її вербувати, то починали розмову про це, заходячи з політінформації: мовляв, ви ж бачите, який зараз непростий період, стільки проти нашої країни ворогів західних…

Читайте також: Убийственная линия ВКП(б) — КП(б)У

Дружба народів СРСР і підступна західна пропаганда. Український радянський сатиричний журнал «Перець», січень 1979 рік

– Вороги-то західні, а «стукати» пропонували на найближче оточення!

– З цього починали.

– А яке відношення до ворожого Заходу має колега по роботі, на якого закликали давати інформацію? Він же не з Заходу приїхав.

– А колега міг потрапити під вплив західних кіл, а надто, якщо їздив у закордонні відрядження чи спілкувався з іноземцями. До кожного намагалися підібрати свій ключ. Якщо якісь іноземці, іноземні студенти, то до них намагалися особливо акуратно підійти.

Дмитро Шурхало,  опубліковано у виданні Радіо Свобода

«Copyright © 2018 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода»

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *