Фото з Facebook Яни Зінкевич
— Варто розуміти, що я вижила тому, що мала вижити (В грудні 2015 р. Яна потрапила в ДТП, внаслідок якого отримала множинний перелом хребта та інші травми, несумісні з життям — Прим. автора). Зазвичай при таких травмах не виживають. Про мене подбав меценат — Валентин Резніченко. Він оплатив лікування в Ізраїлі. Я там була півтора місяці. Після повернення було дуже важко: там я була самостійною, пересуваючись на візку, тут же не можу вийти з будинку. В певний час допомогла моя донька, мені було для кого і за кого боротися. Зараз теж допомагає донька. Тим паче, я розумію, що мої знання варто направити у правильне русло, тому вступила до Медакадемії і зараз навчаюсь.
— Ваша донька зараз живе з вашими батьками? Як часто ви бачитесь?
— Як коли. Іноді – раз на декілька тижнів. Іноді – раз на місяць. Вони інколи приїздять на тиждень. Я постійно живу на нашій базі. Це вже зараз із відкриттям КП почнемо переїжджати. І я буду тут частіше знаходитись.
— Який напрям ви хотіли б обрати як спеціалізацію?
— Все залежить від того, як я буду відновлюватись, що я зможу, чого не зможу. Найбільше цікава мені, звісно, хірургія.
— А коли школу закінчували, яким медиком хотіли стати?
— Мабуть, патологоанатомом. Тоді, звісно, я не розуміла, що це за робота.
— Що вас надихає?
— Люди надихають. П’ять років минуло, але все одно лишаються ініціативні бойові одиниці, кожен в своєму напрямку рухається, робить якісь проекти. Зараз я більше розумію різницю між 2014 роком і сьогоденням. Зараз щось зробити дуже важко. Треба або мати великий рівень впізнаваності, або окрему аудиторію та зв’язки. В 2014 році було багато волонтерів, яким вдавалося робити чимало, а от зараз на них просто не звернули б увагу. Кожна така людина – це історія, якою я надихаюся. Хобі в мене немає, тому що я зараз живу в енергозберігаючому режимі. Треба впоратись із власними переживаннями. А їх вистачить на роки.