Українці — нетипові знедолені (погляд з Франції)

Чому до українських біженців у Євросоюзі ставляться інакше, ніж до тих, хто тікає від війни з інших гарячих точок світу?

Відповідь на це питання дає видання Тиждень.

«Ти хоч бачила, на яких автівках вони приїхали? А як вбрані?» — каже знайомий дружині, яка вирішила віднести трохи одягу та печива до пункту допомоги українським біженцям. Чоловік — нащадок іспанських революціонерів, його дід, тікаючи від диктатури Франко, пішки переходив кордон з Францією. «Ти, може, думаєш, що бомби тільки бідним падають на голови? Не вмієш співчувати успішним людям?» — глузливо відповідає жінка та виходить з хати з набитими під зав’язку сумками.

Для багатьох французів війна в Україні — це розрив шаблону та прощання з стереотипами. «Я ніколи не уявляла, що стільки в світі залежить від України! — каже Жаклін, власниця невеликої агрофірми на Півдні Франції. — А виходить, що й добрива, і чимало деталей з агросервісу, й зерно, й ріпакова олія, й ще купа всього надходить звідти у великих кількостях! Cвіт значно більше залежить України, ніж ми звикли думати.» Жаклін залучила на сезонні роботи двох українок. «Одна весь час плаче, бо не має новин від сина, — розповідає вона. — Хлопець пішов до війська та десь зник. Його нема у списку загиблих, нема в переліку полонених, але він кілька тижнів як не озивається. Друга жінка працює з такою швидкістю, що ми й не бачили. Вона десь з Півдня, її містечко під окупацією. Вона не плаче, але коли читає новини в своєму телефоні, лається так голосно, що я теж вивчила кілька слів, котрі діти в присутності дорослих казати не мусять.»

«Більшість українських жінок, котрі приїхали до Франції, відразу взялися до пошуків роботи, — ділиться спостереженнями Мартін, психолог з південного містечка Тулон. — Мої колеги-психологині, згідно із законодавством, не мають права консультувати без відповідно визнаних дипломів та реєстрацій, але я бачу зливу анонсів від українок і… мовчу. Я розумію, що до цих дівчат переважно звертаються такі самі українки. Що між собою вони краще розуміються. Що крім проблеми дипломів та дозволів існують фактор мови та знання контексту…»

Українці стали першими, кого офіційно запросили перебути війну на території кількох країн ЄС. Запрошення супроводжується матеріальною допомогою, яка відрізняється від держави до держави, правом на працю та дозволом на проживання. Нова ситуація спричинилась до великих заздрощів з боку сотень тисяч нелегалів, яким нічого подібного не світить. «Це — расизм!» — підбурюють до недоброзичливості крайні ліві та співзвучні з ними прокремлівські речники. Колективні симпатії до українців муляють багатьом. «У французькій школі, де я мусила вчитися, деякі діти підходили та казали, ніби ми “забирали” допомогу, яка мала б надходити комусь іншому, — розповідає Марічка, школярка з Коростеня. — Але чий хліб ми з”їли? Мама працює. Вона дизайнер за фахом, але знайшла роботу по догляду за літньою людиною. Тільки так ми змогли знайти окреме житло, щоб не зловживати гостинністю родини, яка нас прихистила.»

Звичайно, не всі власники українських паспортів, котрі поїхали на Захід після 24 лютого, — взірці моральності. «Знайома українка попросила надати її доньці кімнату для прислуги, яку ми зазвичай використовуємо, як комору, — розповіла француженка українського походження. — Молода жінка з дитиною виїхала з Франківська в перший день великого наступу. Загалом, ми не маємо права використовувати це приміщення як житло, там нема зручностей. Але як відмовиш? Три дні перетворилися на три місяці. Сусіди скаржились, що моя “гостя” захаращила сумками сходи та взагалі не прибирає місця спільного користування. Щойно я підіймалася, щоб нагадати, що три дні давно минули, жінка заходилася звинувачувати мене в “безсердечності” та казала “ви всі зажралися.” Добре, що сусіди не розуміють української… Врешті, вона переїхала, не сказавши “дякую”. На щастя, таких меншість, але й вони існують. Не всі чекають на перемогу України, намагаючись, як можуть, її наблизити. Дехто використав війну як нові матеріальні можливості для себе. Такі люди переконані, що всі їм винні. Вони дуже шкодять іміджу держави, за них соромно.»

Українські біженці, представлені переважно жінками з дітьми та літніми людьми, найбільше скаржаться на самотність, тугу за домом, в кого він вцілів, та «недоречну заздрість» з боку тих, хто давніше свідомо вирішив поїхати та зачепитись за кордоном. «Я втомилася від зауважень заробітчан, що от коли вони приїхали, ні про що подібне не могли й мріяти, — ділиться гіркотами Марина, власниця крамниці з-під Києва. — Так і війни ж такої великомасштабної не було! Я б ніколи не покинула свій бізнес, свою викохану хату, свої квіти, якби не реальна загроза смерті для дітей та для мене. Ті люди хотіли оселитись у Франції, я хочу додому, до України. У нас протилежні цілі та такий різний досвід. Оце й спільного, що мова, але не світогляд.»

Автобуси, що вирушають до України, вщент забиті людьми. Попередній запис краще робити завчасно. Люди повертаються додому попри війну, бомбардування, попри запеклі бої. «Це не наш дім і не наша країна,» — каже Микола, учень однієї з чернігівських шкіл. Попри небезпеки, він хоче закінчити навчання вдома. «Мене у Франції зобов’язали ходити до школи, але я геть нічого не розумів. Учні переважно не знають англійської, і вчителі також, — розповів він Тижню. — Я висиджував на уроках і марнував час, замість навчатись дистанційно в моєму коледжі. Ще один такий рік, і про вищу освіту годі буде мріяти. Я вірю в ЗСУ та наше майбутнє!» Підліток підхопив важкезну сумку та побіг ставити її до багажного відділення автобуса. Його мама не настільки оптимістична. «Мушу їхати, бо малий казав, що інакше втече, — пояснила молода жінка, сумно усміхаючись. — Та нічого, будемо до татка ближче. Він у нас воює, може, бодай коротенько побачимось.”

Різні долі, різні мрії та спільний біль. Для європейців — усвідомлення того, що  майже все, що вони думали, буцімто знають про Україну, не відповідає дійсності. Для українців — новий досвід спілкування зі світом. У сухому залишку — нова реальність, що народжується з цієї війни в усій Європі.